7 суперкарів, які працюють на дизелі

Суперкар і важке паливо – акторське ремесло і сором’язливість: речі несумісні. Є безліч причин, з яких виробники суперкарів віддають перевагу бензиновим моторам. Починаючи від технічних аспектів і до психології. Адже дизель у більшості людей асоціюється з утилітарністю, що не резонує власнику суперкара.

Але є в історії приклади використання дизельних агрегатів на дуже швидких автомобілях – серійних машинах, концептах та техніці, яка може взяти та й побити якийсь рекорд швидкості.

Trident Iceni Magna

Британська марка Trident, яка відродилася 1999 року, навіть на батьківщині цікавить небагатьох. Але коли в 2014 році дебютував серійний варіант купе Iceni Magna, про нього заговорили не лише в Англії.

Суперкар був заявлений як найшвидший цивільний автомобіль із дизельним двигуном. Англійці підійшли до питання з фантазією та встановили на Iceni турбодизель Duramax 6.6 концерну General Motors. І якщо американці використовують двигун на важких пікапах Chevrolet Silverado HD, то фахівці з Норфолка оснастили ним суперкар зі сталевим монококом, композитним кузовом і заднім приводом.

Базова версія видавала 436 к. с. і аж 1292 “ньютонів” тяги і могла прискоритися до 97 км/год за 3,7 секунди. На щабель вище стояв «заряджений» варіант, в активі якого було вже 669 «коней» і 1428 Нм. Розгін до 97 км/год укладався за 2,9 секунди, а максимальна швидкість перевищувала 320 км/год. А ще британці обіцяли рекордні для цього класу показники економічності. На швидкості 110 км/год витрата палива у двигуна з власною програмою управління не перевищувала б 5,7 л/100 км, а на одному повному баку можна було здолати 2400 км. За всієї поваги, в інопланетян віриться більше.

Techrules Ren

Китайський суперкар Techrules Ren, що надійшов у продаж чотири роки тому, набагато технологічніше Трайдента. Створено автомобіль за гоночними канонами. Вуглепластиковий монокок накритий панелями з того ж матеріалу, підвіска – регульована двоважільна з штангами, що штовхають, і горизонтальними амортизаторами. А ще це гібрид.

Та не простий: купе приводиться в рух шістьма електромоторами (чотири з них — на задній осі), а наповненням енергією літієво-іонної батареї керує не звичайний поршневий, а газотурбінний двигун. Генератор живиться від двох мікротурбін, до послуг яких 80-літровий бак під авіаційний гас, бензин або дизель.

Віддача силової установки – 1305 к. с. та 2340 Нм. Тримісний суперкар вистрілює до сотні за 2,5 секунди, а на досягнення 200 і 300 км/год з місця Ren витрачає 7 і 16 секунд відповідно. Якщо ж не відпускати педаль газу, то GPS-апаратура має показати 320 км/год. Як підстраховка – шестипоршневі супорти спереду та чотирипоршневі ззаду у поєднанні з карбонокерамічними гальмівними дисками. Якщо ж не гнати стрімголов, то можна досягти вражаючої витрати дизпалива, заявленої на рівні чотирьох літрів на 100 км у змішаному циклі.

EcoJet

Не менш цікавий проект – газотурбінний суперкар EcoJet, що працює на біодизелі. Відомий телеведучий та автомобільний колекціонер Джей Лено виступив замовником, а концерн General Motors втілив задум.

До команди також потрапили фахівці фірми Alcoa, які розробили для Екоджету шасі з гідроформованого алюмінію. Концерн BASF, який підготував нешкідливу для довкілля фарбу для кузова. EcoJet використовує Corvette Z06 серії C6 як базу, хоча переробка виявилася дуже масштабною. Чотириступінчастий автомат запозичений у машини п’ятого покоління.

Характерний дизайн зі зміщеною до передньої осі кабіною – заслуга не тільки головного дизайнера GM Еда Велберна, а й газотурбінного двигуна Honeywell LTS101, встановленого поздовжньо за сидіннями в межах бази. Агрегат, яким з 1960 років комплектують вертольоти та турбогвинтові літаки, розвиває 659 сил та 790 Нм при спорядженій масі близько 1,1 тонни. Про розгінну динаміку та максимальну швидкість даних немає, але сам Джей Лено на злітній смузі авіабази «Едвардс» у Каліфорнії зміг вичавити з Екоджету 265 км/год. Під час набору швидкості стався казус — ліве бічне скло забрало вітром на 209 км/год.

Audi R8 V12 TDI

Дизельний спортпрототип Audi R10 TDI з бітурбодизелем V12 5.5 кілька років громив всіх конкурентів у «24 годинах Ле-Мана». Не дивно, що на гребені цієї хвилі з’явився суперкар Audi R8 з дизельним V12 TDI. Здавалося, німці досконально вивчають попит, оцінюють реакцію публіки. У січні 2008 року купе привезли на Детройтський автосалон як концепт, а через три місяці – на Женевське мотор-шоу, але вже без приставки concept. Автомобіль сприйняли позитивно, проект продовжив розвиватися, але через рік хрест на ньому все ж таки поставили. Німці побоялися, що витрати на перекроювання моделі під V12 TDI не відіб’ються.

Гоночний Audi R10 TDI

Розробникам видніше, але дизельна «ер-восьма» цілком могла стати культовою. Суперкарів з подібним двигуном не було б ні до, ні після. Унікальний V12 5.9 оснащувався двома турбокомпресорами із змінною геометрією та тиском наддуву 2,7 бара. За потужністю дизель трохи не дотягував до бензинового V10 5.2 – 500 сил, але випередив його за крутним моментом майже вдвічі — 1000 Нм.

Audi R8 V12 TDI Le Mans з шестиступінчастою “механікою”, повним приводом та масою 1860 кг вистрілювала до сотні за 4,2 секунди при максимальній швидкості понад 300 км/год. Залишається радіти з того, що восени 2008 року бітурбодизель V12 все ж таки пішов у серію – під капотом кросовера Audi Q7.

Дизельні Covini B24, T40 та C36

Феруччо Ковіні понад 40 років тому розпочав експерименти зі спортивними автомобілями та дизелями. 1981 року на Женевському салоні презенували перший в історії серійний дизельний автомобіль, що розігнався до 200 км/год. Це було середньомоторне купе Covini B24 Turbocooler з наддувною “четвіркою” VM Motori 2.4, що видає 130 сил та 208 Нм. Завдяки композитному кузову, під яким ховалася просторова сталева рама, машина важила лише 1050 кг, а її максимальна швидкість досягала 205 км/год.

B24

Covini B24 виявився везунчиком: його не тільки використовували як стенд для обкатки нових технологій (наприклад, рідинного інтеркулера), але запустили в дрібносерійне виробництво. Було зроблено лише дев’ять двохдверок. Щоправда, до цього числа входить кілька машин у версії BT 424 з бензиновим чотирициліндровим мотором 2.5 від фастбеку Lancia Gamma. Весь тираж розпродали у США.

T40

Чотиримісному передньомоторному купе Covini T40 Overboost пощастило менше. Воно так і залишилося прототипом у єдиному екземплярі. Жаль, адже гарний автомобіль на прізвисько Summit (українською перекладається як «вершина») отримав потужний п’ятициліндровий турбодизель VM Motori 3.5, на якому вперше в індустрії застосували технологію overboost. Віддача агрегату HR 692 HT досягала 225 к. с. та 500 Нм, які через п’ятиступінчасту «механіку» йшли на задні колеса.

Covini T40 з незалежною підвіскою і дисковими гальмами був помітно більший за попередника. Наприклад, у довжину композитний кузов витягнувся до 4,46 м-коду, а споряджена маса збільшилася до 1350 кг. Але могутній дизель не помітив збільшення: швидкісний максимум купе був зафіксований на 235 км/год, а прискорення до сотні займало 7,5 с. Порівняйте з показниками восьмициліндрового спорткара Lamborghini Urraco – 219 км/год та 7,2 с.

Схрещування спортивного автомобіля та турбодизеля Ковіні закінчив на високій ноті – чистокровним середньомоторним суперкаром Covini C36 Turbotronic. Виглядав він саме таким — гарний широкий кузов, що ніби припав до землі, розвинені повітрозабірники, антикрило. При довжині 4,28 м та ширині 1,84 м висота не перевищувала 1,12 метра. Зовнішні панелі були виготовлені з вуглеволокна, а твердий каркас — із сталевих профілів. Підвіска – на подвійних поперечних важелях, гальма – з 4-поршневими супортами Brembo і 305-міліметровими дисками на передній осі.

Mercedes-Benz C111-IID та C111-III

Mercedes не залишився осторонь гонки озброєнь. Після невдачі із запуском у виробництво суперкара C111 із 350-сильним роторним двигуном Ванкеля, німці вирішили скористатися нафтовою кризою 1973 року та влаштувати піар-кампанію своєму п’ятициліндровому дизелю OM 617.

Під проект взяли модернізоване шасі та композитний кузов прототипу С111-II під номером 31, а перед задньою віссю поставили перероблений трилітровий мотор. Його доповнили турбокомпресором Garrett AiResearch T-04B, інтеркулером з повітряним охолодженням, а також посиленими колінвалом, поршнями та шатунами. Потужність із заводських 80 сил підскочила до 190.

Клиноподібний суперкар з кузовом із пластику, армованого вуглеволокном, двоважільною підвіскою спереду та багатоважелевою ззаду майже відразу взявся бити швидкісні рекорди. Знамените кільце Нардо відкрилося 1975-го, а через рік там заявилися мерседесівські інженери Ганс Лібольд, Гвідо Мок, Еріх Ваксенбергер та Йоахім Каден, які за два дні встановили 16 світових рекордів. З них 13 припало на дизельні автомобілі. Наприклад, купе C111-IID пройшло кільце протягом 60 годин поспіль із середньою швидкістю 252 км/год. Також у рамках сесії Mercedes вдалося розігнати з нуля до сотні за 6,8 секунд.

Мерседесівці смакували і в середині 1977 року почали розробку суперкара C111 третьої фази. Цей автомобіль навіть не намагався вдавати серійного, а його специфічна зовнішність була спрямована виключно на досягнення високошвидкісних вершин. Зализаний кузов, накриті панелями алюмінієві колеса, збільшена довжина та звужена колія довели коефіцієнт аеродинамічного опору до фантастичних 0,183. Класні підйомні двері збереглися, але в салоні залишилося місце лише для водія та вимірювальної апаратури.

П’ятициліндровий турбодизель також зазнав ревізії. Інженери модернізували клапанний механізм, переглянули кут сідел клапанів та підняли тиск наддуву, після чого потужність збільшилася до 230 сил. Все було недаремно. У квітні 1978 року на кільці Нардо Mercedes C111-III встановив дев’ять абсолютних рекордів швидкості. Серед них середня швидкість 314,463 км/год протягом 12 годин. А ще на дистанції 500 км. вдалося показати середні 321,860 км/год.

JCB Dieselmax

Як бонус у нас буде JCB Dieselmax – стрімлайнер, створений з метою побити наземний рекорд швидкості для транспортних засобів з дизельним двигуном. Dieselmax був збудований британським виробником будівельної техніки JCBamford Excavators Ltd. Полегшений кузов із композитних матеріалів ховає від очей оригінальну просторову раму із квадратних сталевих профілів, склеєних між собою за допомогою панелей з вуглеволокна. Повнопривідний Dieselmax отримав два п’ятилітрові бітурбодизелі JCB444, доопрацьовані в компанії Ricardo. Кожен із двигунів розвиває 761 к. с. і обертає колеса своєї осі – передньої чи задньої.

«День ікс» настав 22 серпня 2006 року, коли офіцер Ордену Британської імперії, пілот та автогонщик пілот Енді Грін вивів Dieselmax на дно висохлого озера Бонневіль та розігнався до рекордних 529 км/год. Тут би й заспокоїтися, але люди, які причетні до заїзду, відчули нерозкритий потенціал. Вже наступного дня Грін знову сидів у кокпіті стрімлайнера і розтинав повітряні потоки так несамовито, що FIA зафіксувала новий світовий рекорд серед дизельних машин — 563,998 км/год! До речі, абсолютний наземний рекорд швидкості також належить Енді Гріну – 1227,985 км/год за кермом реактивного Thrust SSC.