Стало відомо, чому в СРСР водії їздили взимку на літній гумі без аварій

Щороку восени настає період, який в народі називають “днем шиномонтажника”. Приходить пора змінити літню гуму на зимову.

Тепер це – вимога закону. Спірне, але обов’язкове до виконання!

Але якщо запитати старше покоління, що сіло за кермо ще в СРСР, то розкриється цікавий нюанс. Більшість автомобілістів гуму по сезону не змінювали. Багато хто взагалі впевнений, що зимових шин з СРСР не було.

• Чи так це?
• Як же весь Союз їздив на літній гумі?
• Як виходили з положення автомобілісти на Півночі?

Інша якість руху

Є кілька версій пояснення того, що радянським водіям не доводилося по сезонах “перевзуватися”.

Найбільш поширена з них стверджує, що для цього не було необхідності, тому що умови руху були зовсім іншими.

Приватного транспорту в Союзі на душу населення було зовсім не багато. На 1000 жителів доводилося 59 авто. В сучасній Україні для порівняння – 309 згідно даних на 2018 рік. Тобто майже в 6 разів машин на дорогах було менше.

Рух був вільним, розв’язок в більшості випадків – більш ніж достатньо. Занесення на порожній дорозі не так небезпечне.

Автівка була “розкішшю “, а не засобом пересування.

У більшості випадків вона купувалася на все життя, а то і передавалася у спадщину. Водій знав всі “фінти” своєї “ластівки” досконально.

З машиною поводилися дбайливо. Без зайвої необхідності за кермо не сідали. Навіть маючи авто в родині, на роботу воліли ходити пішки або їздити на трамваї. Бензин був по талонах, тому і поїздки на авто теж економили.

Людей з правами було небагато. Набагато більша частка шоферів була професіоналами, що кермували державним транспортом. В КПК, ДОСААФ і ПТУ водіїв вчили довше і якісніше, ніж сьогодні. Професіоналів регулярно перевіряли і переучували.

Радянське посвідчення водія

Автолюбителям було дозволено навчатися у досвідченого водія, а потім здавати іспити. Відповідно, якщо сина навчав батько на сімейному авто, яке дуже берегли, то особливо лихачити не будеш. Поб’єш, подряпаєш, а потім дефіцитних деталей не дістати, майстра не знайти.

Водили в цілому більш акуратно і повільно. З одного боку, і продукти радянського автопрому не дозволяли розганятись, з іншого боку – ганяти і “автохуліганити” на дорогах було не прийнято. Та й авто шкода.

Багато автолюбителів були “пролісками”, тобто на зиму ставили машину в гараж. А ось влітку починався трафік на дачі і в подорожі по країні.

Раді б, та немає її …

Альтернативна думка говорить, що радянські авто не перевзували по сезону просто по тому, що зимової гуми не було.

Дійсно, окремо на холодний сезон покришки не випускали. По-суті, вся радянська гума була універсальною.

Коштувала вона дуже дорого. одна покришка для Жигулів в 1970-і роки обходилася в 55 рублів. Комплект – 220, тобто вся зарплата провідного інженера, наприклад. Та й у вільному продажі вони були не завжди.

Тому гуму теж економили. Їздили на ній до повного “полисіння”.

Імпортних шин ввозилася мізерна кількість, купити їх в «Берізці» могли лічені одиниці.

Перша радянська зимова гума з’явилася тільки в кінці 1980-х. Розроблено вона була ще в 60-і, але застосовувалася для вантажівок. Під Москвичі, ВАЗи та Іжі її почали виробляти тільки перед самим розпадом СРСР.

Гума АІ-168У

Це була легендарна шина АІ-168У. Шипів на ній не було. Ефект досягався особливим малюнком протектора. Через нього шину прозвали “сніжинкою”. Не всім вона подобалася, але альтернативи не було. Через жорсткість першої серії ставили її тільки на задню вісь.

Коштувала радянська зимова гума також дорого, близько 200 рублів. Але навіть при такій ціні сніжинка була в дефіциті. Тому що випускалося всього 50 тис. штук на весь Союз. Коли в період розпаду СРСР робочим «Уралшини» видавали зарплату покришками, то за парканом вже стояла черга охочих купити.

Але радянський народ відрізнявся кмітливістю і “рівними руками”. У північних регіонах майстри підпільно кустарно самі шиповану гуму, відновлювали протектори, придумували антипробуксовочні та протизаносні пристосування.

А чому не розбивалися?

Питання – а як же тоді авто не билися на крижаних просторах Союзу взимку?

Відповідь на це питання – билися і “перекидалися”!

Звичайно, в цілому водили набагато більш дисципліновано і понад 60-т розганялися рідше. Але “обезбашенних” на дорозі завжди вистачало.

Машин було в 6 разів менше. А смертей на дорозі – майже стільки ж. Аварійність різко зросла з 1976 року. До розпаду СРСР вона була лише на 20% нижчою за сучасну.

А на початку 90-х – навіть вище нинішньої. І це на тлі того, що в той час в розвинених країнах аварійність пішла різко на спад.

Мабуть число гонщиків, лихачів і неадекватних на дорогах країни, на жаль, залишається майже незмінним. І вони створюють умови не тільки для своїх, але і для чужих смертей, незалежно від якості шин.